Я перечитую роман В. Скотта «Айвенго» і співчуваю красуні, якій не подаровано долею нічого. Навіть у коханні вона може тільки втрачати — і втратить. Настільки, що прийде цілувати руки переможниці. А річ у тім, що її звуть Ребекка, вона донька Ісаака з Йорка. Вона — дівчина з народу, який ненавидять і зневажають із багатьох причин. Одна з причин релігійна: юдейка не може бути прийнятою у порядному товаристві, не може розраховувати на шлюб ні з норманом, ні з саксом. їй не піднятися вище від коханки — а це вона вважає падінням. Друга причина в тому, що її співвітчизників, не схильних вирішувати проблеми з мечем та списом у руках, великі хазяї Англії зневажають як боягузів. Нарешті, вона багата. А феодали, що її оточують, і простий; народ болісно заздрять діловим успіхам Ісаака з Йорка і не дарують їх його доньці. Проте саме вона і її батько беруть найактивнішу участь у долі головного героя — Айвенго. Це вони забезпечують його першокласним конем і міцними, красивими лицарськими обладунками, хоча це речі зовсім не дешеві. Відомо, що гарний панцир коштував три-чотири хутори з усіма працівниками і начинням. І На руках Ребекки буде поранений Айвенго, і їй треба буде згадати всі уроки Міріам, найкращої лікарки її народу. Саме її лікуванню має дякувати син Седрика, який залишився живий. Його шляхетність спроможеться лише на вдячність. Десь я читав, що коханням може стати будь-яке почуття, навіть ненависть, але в жодному разі не вдячність. До того ж кохати іновірку йому і на думку не спаде. Храмовник кохає прекрасну єврейку. Єврейка кохає шляхетного Айвенго… і Айвенго кохає величну леді Ровену. Леді Ровена дозволяє себе кохати. А сама… Правда, не можу зрозуміти її ставлення до Айвенго. Вона нічого не зробила задля нього. Щоправда, під час нашого знайомства з нею в домі Седрика Сакса вона залюбки слухає розповідь про нові подвиги вигнанця Айвенго. Проте дівчині завжди приємно усвідомлювати, який незвичайний хлопець є її «прихильником». А порушення волі господаря дому їй нічим яе загрожує, бо господар вважас її законною претенденткою на англійський троп і сповнений васальної поваги до неї. Щоправда, вона говорить дуже люб’язні слова після проголошення її Королевою Краси на турнірі. Та не вона зцілює його рани і не вона повстає проти батьківської волі і «громадської думки». Вона тільки чекає, непорушна, як статуя, спокійна і незворушна навіть під час полону. Все працює на неї: і її зовнішність, і традиція їхньої ще дитячої дружби, і релігійна єдність, і впевненість у почуттях Айвенго. «Тому, хто має, додасться ще, а у бідного відніметься». Так воно й сталося. Перед тим, як навіки покинути Англію, бідна Ребекка прийде попрощатися і поцілує руку величній Ровені, як це зазвичай повинні були робити переможені на потіху переможцям.
